Парадигма: незрозуміле слово для студентів і основа їх наукових досліджень

Дизайн і проведення дослідження формуються на основі ментальних моделей, які ми використовуємо, щоб організувати процеси власного мислення і спостереження. Ці ментальні моделі або межі (системи переконань) називаються парадигмами. Парадигма – це прийнята науковою спільнотою теоретико-методологічна модель, зразок постановки і розв’язання наукових проблем. Вона становить певну метатеоретичну єдність і для певної спільноти вчених базується на спільних світоглядних, онтологічних і гносеологічних установках дослідників» (Гайдай Т.В, 2006). Парадигми явно чи неявно знаходять вираз у наукових поглядах і ціннісних орієнтаціях вчених, наукових традиціях, проблематиці, стандартах і методології дослідження, науковій і навчальній літературі.

Слово «парадигма» було популяризоване Томасом Куном (1962) у його книзі «Структура наукових революцій», де він досліджував історію природничих наук для того, щоб виявити ті види діяльності, які призвели до прогресу в науці. Схожі ідеї можна застосувати по відношенню до соціальних наук, де соціальні реалії по-різному сприймаються різними людьми, що може обмежувати їхнє мислення й уявлення відносно досліджуваних феноменів. Наприклад, представники різних політичних партій можуть мати різні уявлення стосовно ролі уряду в житті народу і, відповідно, пропонувати різні шляхи щодо вирішення існуючих в країні соціальних проблем. Західні суспільства роблять акцент на правах особистості, таких як право приватної власності чи свобода слова. Східні суспільства, навпаки, намагаються встановити баланс прав особистості та прав родини, організацій і уряду ,а тому в своїй політиці намагаються більше орієнтуватися на колектив, ніж на окрему людину. Такі відмінності в перспективі часто призводять до того, що західні політики критикують уряди східних країн за автократизм, тоді як представники східних країн критикують західні суспільства за їх жагу до наживи, високий рівень злочинності і створення культу особистості. Для суб'єкта пізнання парадигма, наче фільтр, визначає як він бачить, сприймає й осмислює навколишній світ, а отже формує і коригує його уявлення про об'єкт і методологію дослідження.

Парадигми не завжди легко розпізнати, оскільки вони неявні, неочевидні і сприймаються на віру. Однак виявлення парадигм є ключем до розуміння й подолання розбіжностей в уявленнях людей стосовно одних і тих же подій чи явищ суспільства. Наприклад, у дослідженнях із соціальних наук для того, щоб зрозуміти, чому впровадження нової технології було успішним в одній організації і зазнало поразки в іншій, дослідник, що дивиться на світ через «раціональні лінзи», буде шукати раціональне пояснення проблеми, наприклад, в неадекватній організації процесу впровадження чи низькій відповідності між технологією та контекстом завдання, для якого ця технологія призначалася. Інший дослідник, що дивиться на ту ж проблему через «соціальні лінзи», буде шукати соціальні проблеми, такі як недостатній рівень підготовки працівників, низька підтримка менеджменту, або невідповідна організаційна культура. Дослідник, який дивиться на проблему через «політичні лінзи», сконцентрується на особливостях організаційної політики, яка могла загальмувати процес упровадження технології. Отже, неусвідомлювані парадигми часто обмежують концепти, які дослідники обирають для виміру, коло їхніх спостережень і, відповідно, інтерпретацію досліджуваних явищ чи подій. Однак, ураховуючи складну природу соціальних феноменів, можливо, що всі вищевказані парадигми є тією чи іншою мірою правильними, і більш глибоке розуміння проблеми може потребувати розуміння й застосування численних парадигм.

Сьогодні серед дослідників соціальних наук є популярними дві парадигми: позитивізм і постпозитивізм. Позитивізм, що базується на роботах французького філософа Огюста Конта, залишався домінуючою парадигмою до середини ХХ ст. Згідно з цією парадигмою, наука, або процес генерування знання, має бути обмеженою тим, що можна спостерігати та вимірювати. Позитивізм прагне покладатися виключно на теорії, які можуть бути перевірені безпосередньо. Хоча спочатку позитивізм був спробою відокремити наукове пізнання від релігії (де передумови не можуть спостерігатися об’єктивно),позитивізм призвів до розвитку емпіризму чи сліпої віри в результати, отримані через спостереження, і відмови відбудь-яких спроб розширити висновки на інші факти, окрім досліджених. Оскільки людські думки й емоції не піддаються безпосередньому вимірюванню, їх вважали некоректними об’єктами наукового дослідження. Розчарування в жорсткій емпіричній природі позитивістської філософії призвело до розвитку постпозитивізму, чи постмодернізму протягом середини-кінця ХХ ст. Важливим положенням постпозитивізму є те, що обґрунтовані пояснення соціальних явищ і подій можуть бути зроблені на основі поєднання емпіричних спостережень із логічним мисленням. Постпозитивісти розглядають наукові закономірності не як щось однозначно визначене, а скоріше ймовірне (тобто те, що формується під впливом численних обставин), і часто намагаються виявити ці обставини, щоб краще зрозуміти реалії соціального світу. У подальшому постпозитивізм розпався на два окремих напрями – суб’єктивістів, які розглядають світ скоріше як суб’єктивну конструкцію суб’єктивного людського мислення, ніж об’єктивну реальність; і критичних реалістів, які вважають, що є одна реальність, незалежна від мислення людини, однак її неможливо пізнати з високим ступенем визначеності.

Якщо для дослідника світ складається, головним чином, із соціального порядку (онтології), і він націлений на вивчення паттернів впорядкованих подій чи процесів, уважаючи найкращими способами дослідження дійсності об’єктивні підходи, які є незалежними від особи дослідника, (наприклад, використовуючи стандартизовані інструменти збору даних – анкети), то це означає, що він звертається до парадигми функціоналізму. Однак, якщо науковець вважає, що найкращим способом дослідження соціального порядку є суб’єктивна інтерпретація соціальних феноменів учасниками дослідження (наприклад, інтерв’ювання різних учасників і усунення відмінностей між їхніми відповідями шляхом використання власних суб’єктивних суджень), тоді науковець звертається до інтерпретативної парадигми. Якщо дослідник вважає, що світ складається з радикальних змін, намагається їх зрозуміти і прийняти, використовуючи об’єктивний підхід, то він дотримується парадигми радикального структуралізму. Якщо ж дослідник прагне зрозуміти соціальні зміни, спираючись на суб’єктивні прогнози учасників дослідження, тоді він стоїть на позиціях парадигми радикального гуманізму.

Виражаючись простими словами, парадигма є загальним уявленням дослідника про те, якою має бути реальність, яку треба застосовувати методологію і які явища важливі для наукового аналізу.